СВЯТИЙ ЙОСАФАТ КУНЦЕВИЧ
Св. Йосафат - великий син волинської землі, найбільший Святий українського народу й Христової Церкви, за єдність якої він пролив свою кров і віддав життя.
Народився Йосафат у давньому княжому місті Володимирі-Волинському близько 1580 року від праведних батьків Гавриїла та Марії Кунцевичів. Під час Хрищення надали хлоп’яткові ім’я Іван. Його батько був знатним міщанином - купцем і радником міста. Івась виховувався під дбайливим доглядом побожної матері. Під її проводом він навчився читати по рукописному Часослові; потім пішов до школи при парафіяльній церкві.
З раннього дитинства в малого Івася проявилися чесноти доброти та побожності. Якось, вдивляючись в ікону розп’ятого Христа, Івась запитав свою матусю: "Хто це?” Побожна мати відповіла, що це образ Богочоловіка - Ісуса Христа, який зійшов з неба на землю, щоб відпокутувати за наші гріхи і нас спасти. В ту ж мить Івась відчув неначе вогонь - це запалала в його серці любов до Бога і безсмертних людських душ. Відтепер хлопець бажав бути тільки в церкві, тому ніколи не пропускав церковних богослужінь. Згодом це бажання визріло у прагнення посвятити себе Богові всеціло, бути при тім, що Боже. Ось чому ще з ранніх літ він порвав із зіпсованим світом та його принадами.
Батьки, бажаючи забезпечити своєму синові певну майбутність, віддали його 1595 року в науку до багатого купця Якинта Поповича, міського радника у Вільно, столиці Великого Литовського князівства, до складу якого входила тоді Волинська земля. Якинт вподобав собі спокійного, працьовитого, побожного юнака і згодом не крився з думкою віддати за нього свою дочку, спадкоємицю всього свого майна. Але, як виявилось, молодий Кунцевич і не думав про земні блага. Він ігнорував веселі товариства з ровесниками чи дівчатами, а йшов радше до церкви на богослужіння; проводив свій час в духовних роздумах і зачитувався церковними книгами.
Вільно було своєрідним центром усяких сект та єресей, що напливали сюди головно з Німеччини; а крім того, воно перетворилось на місто розпусти і всілякого нехтування моралі. Іван опинився серед різного роду спокус: як проти віри, так і проти моралі. Але він не залишав молитви. Як тільки лишалось трохи вільного часу, читав духовні книжки або йшов до церкви.
У монастирській церкві Пресвятої Тройці Іван Кунцевич добровільно виконував обов’язки паламаря, допомагаючи старенькому парохові. Часто відвідував також монастир, маючи там доступ до церковних книг, з яких любив передусім Часослов і Требник. У Вільно саме в той час була архімандрія, яка згодом стала осередком усіх Василіянських монастирів у Литві й Білорусі.
В той час по всій Україні почалася релігійна війна, спричинена з’єдиненням Української Церкви з Римською. Не міг знати тоді 16-річний Кунцевич, де правда, не мав до кого вдатися за порадою… Але праведні й святі люди завжди йдуть прямою дорогою. Так вчинив і цей юнак. Він вдався до найкращого порадника - Господа Бога з ревною молитвою. "Господи, навчи мене путі твоєї, щоб я ходив у твоїй правді” - кликав він і благав словами псалмоспівця (Пс 86: 11).
І Господь не покинув свого обранця, просвітив його, заспокоїв і дав потрібні сили, щоб подолати всі труднощі.
Крім молитви Іван уважно вивчав церковні книги, шукаючи в них прояснення того релігійного сум’яття, що було в Україні. Саме в церковній книзі Мінеї, під днем 29 і ЗО червня, зацікавлений юнак прочитав: "Петре, підвалино Апостолів, скало Церкви Христової, початку християн, паси славно вівці своєї вівчарні, заховай свої ягнята від хитрих вовків, спаси своє стадо від лютих напастей”. В каноні ж Утрені читав він таке: "Тебе, святий Петре, Предвічний, передбачивши, призначив начальником своєї Церкви”; "Ти, Петре, був першим єпископом Рима, славою і хвалою найбільшого міста, утвердженням Церкви, що її й пекельні сили по правді не переможуть, як і предсказав Христос”.
Щодо верховної влади Римських Пап над усією Христовою Церквою, то в тій же Мінеї, під днем 2 січня, юнак читав про св. Сильвестра, 33-го Папу Римського, таке: "Ти прогнав зрадливі єресі; ти явився начальником святого Собору й прикрасив престол начальника учнів… Як Божий голова святих Отців, укріпивши святу віру, замкнув ти уста єретиків”. А під днем 18 лютого написано в тій самій Мінеї про св. Папу Лева Великого: "Чим тебе назвемо - надхненим Божим духом? Чи головою правдивої Церкви? А може, провідником правди і твердою основою? Найвищим начальником чесного собору? Ти успадкував найвищий Петрів престол. Ти спадкоємець чесного Петра, а збагатівши його начальством, затулив раз і назавжди зрадливі уста єретикам”.
Вже з тих та інших подібних свідоцтв, яких дуже багато в наших церковних книгах, Іван Кунцевич, щиро шукаючи правди, дійшов переконання, що єдність з Вселенською Церквою, яку проголосила Київська Митрополія всієї Русі на Соборі в Бересті Литовськім 23 грудня 1595 року, є відновленням давньої церковної єдності з св. Апостольським Престолом.
Урочисту заяву цієї церковної єдності 7 лютого 1596 року вручили Папі Римському Климентові VIII українські єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький - посланці Київського митрополита Михайла Рагози. Христовий Намісник заявив, що "закони, звичаї й обряди Української Церкви, з’єднаної з Римом, залишаються без змін”.
Але в краї вже розпочалась гаряча дискусія - за і проти єдності, захоплене і вороже сприйняття її. Проте здавалося, що ця велика історична подія з’єднання Церков захопить уми й серця вірних, бо злука з Римом у тодішній політичній ситуації надавала окрім поглиблення суто церковних аспектів також запоруку зміцнення національної самостійності. Сталося, однак, інакше: "Між пшеницю ворог засіяв кукіль” (Мт 13:25). Ще перед 1590 і 1594 рр. Львівський єпископ Гедеон Балабан (1568-1607), який також підписав заяву про з’єднання Церков, перший (під впливом князя Костянтина Острозького) її зрікся і гостро виступав проти неї аж до кінця життя. Разом з ним пішов проти Унії також Перемишльський єпископ Михайло Копистинський (1596-1610).
Усе це надзвичайно засмутило молодого Кунцевича, який жваво цікавився церковними подіями. Він ще більше прихилився до церкви Отців Василіян, яка підтримувала Унію. Іван пам’ятав Христові слова, сказані до апостола Петра: "Тож заявляю я тобі, що ти - Петро (скеля), і на цій скелі я збудую мою Церкву, й пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі… розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі” (Мт 16:18-19).
Дуже глибоко запали йому в душу і серце слова Архієрейської молитви Ісуса Христа: "Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані” (Йо 17:20-21); а також Христове прагнення: "Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, - і буде одне стадо й один пастир!” (Йо 10:16).
Це Христове прагнення молодий Кунцевич зробив своїм ідеалом. Відтепер ним він житиме, за нього молитиметься, працюватиме, за нього, врешті, віддасть і своє життя.
Святотроїцька церква, до якої ходив молодий Кунцевич у Вільно, була у великій пошані серед міщан східного обряду. В ній знаходилася надзвичайно вшановувана ікона Богородиці, що згідно з переданням належала пензлю св. євангеліста Луки. Зберігались у церкві також мощі перших християнських мучеників Литви - Антонія, Івана та Євстатія, дружинників Ольґерда, що впали жертвою язичників у 1345 році. При церкві існувало окреме церковне братство міщан, яке згодом одержало право незалежності й непідсудності місцевій церковній владі, а безпосередньо підлягало патріархові або, в крайньому випадку, - Київському митрополитові.
При церкві Святої Тройці містився монастир Отців Василіян, фундатором якого була дружина литовського князя Ольґерда - Марія, русько-українського роду.
З наказу польського короля монастирем і монастирськими фундаціями у Вільно від 1584 року завідувала міська рада. А "завідувала” так, що за 20 років і монастир, і його фундації занепали та були розграбовані світськими людьми, які поробили собі помешкання навіть у самих монастирських приміщеннях. Для ченців залишилося три-чо-тири келійки з маленьким городцем для вжитку архімандрита. Кількість ченців постійно меншала, тож коли Іван Кунцевич постукав до монастирської брами, йому її відчинив сам архімандрит, тодішній єдиний його мешканець-чернець.
Відразу після Берестейського Собору цей монастир під проводом архімандрита Софронія підтримав рішення ієрархії та митрополита - Вільнського архіпастиря за з’єдинення з Апостольською столицею в Римі. Однак церковне братство було проти цього, а тому за наказом польського короля мусило залишити церкву Святої Тройці. Воно перейшло до церкви Святого Духа, звідки протягом довгих десятиліть вело боротьбу зі східним католицизмом, насамперед - з його Святотроїцьким осередком. Тоді ж Софроній передав настоятельство монастиря Йосафатові, а той - Матеєві, що був, як згодом виявилось, прихованим кальвіністом (згодом він став кальвіністським пастором). По апостазії Матея Святотроїцькою обителлю керував архімандрит Ґелазій, знавець слов’янської мови і книг, прихильник Берестейської Унії, але монах без відповідного чернечого духу. Тому й не дивно, що Святотроїцький монастир, як і інші монастирі в той час, був у великому занепаді. Старші ченці вели життя світських людей, а молодого поповнення взагалі не було. Кожен чернець жив сам по собі. Крім відправ у церкві, духовного життя майже не було. Ніхто не турбувався чернечою дисципліною і правопорядком.
Хоч така незавидна доля спіткала тодішні монастирі, зокрема Вільнський, для молодого Кунцевича Божий поклик вступити до монастиря був наказом. Його рішення остаточно визріло, і він, обговоривши справу із самим митрополитом Іпатієм Потієм, вступив до Святотроїцького монастиря, маючи тоді 24 роки.
Перед виконанням цієї постанови Іван мав ще одне важке випробування. Купець, у якого він був помічником, щиро полюбив його і хотів видати за нього свою дочку-одиначку й передати йому все своє майно. Однак любов до Бога заполонила душу й серце Кунцевича. Тому він перепросив шляхетного купця, за все подякував йому та відійшов від нього.
Був 1604 рік, коли Іван, покидаючи світ, майно й усю світську марноту, твердо вирішив віддати себе на довічну службу Господу Богові. У ченці постриг його митрополит Іпатій Потій. Тоді ж Кунцевич склав свої перші чернечі обіти - убозтва, чистоти та послуху.
Разом із чернечою рясою молодий Кунцевич прийняв і нове чернече ім’я - Йосафат. Під цим іменем він ввійшов у новий період свого недовгого життя. "Кунцевич не спокусився ні на маєтки Поповича, ні на вчену й упорядковану єзуїтську громаду, ні навіть на краще влаштовані нез’єднані монастирі, які могли йому забезпечити ліпші духовні й церковні можливості”, - зазначають життєписці Кунцевича.
Святотроїцький монастир знаходився у великому столичному місті, а тому був далеким від чернечих затворницьких (пустинних) ідеалів, що їх пропаґували тодішні "Життя Святих”, які залюбки читав молодий Кунцевич. Переступивши монастирську браму, він зустрів зовсім іншу дійсність - чернечу пустку і гамір світських людей, що перебували поряд. Тому молодий чернець Йосафат насамперед організував свій чернечий побут та упорядкував своє життя і чинності. Почав він з головного - молитви-роздуму та богослужби. Молитва вимагала усамітнення, без якого неможлива будь-яка духовна праця над собою.
Тому Йосафат зачинився в малій келії і з неї не виходив, хіба що до церкви та спільної трапези. Життя в інших частинах монастиря його не цікавило. Своє самітне життя він проводив у довгих молитвах, суворих покутах, читанні духовних книг та роздумуванні над Божими настановами. Святе Письмо постійно лежало відкритим у нього на столі, з якого він черпав Божу мудрість та просвічення для своєї душі.
Життя молодого ченця в напівзапустілому монастирі, без товариства, поради досвідчених співбратів, а найважливіше - без живих прикладів, справді вимагало своєрідного геройства - великої сили духу. За прикладом давніх монахів з "Життя Святих” Йосафат щодня бив сотні доземних поклонів, проказуючи одночасно коротку молитву "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного”, а також виконував інші суворі покути, що часом видавались навіть нерозсудливими.
Образ Києва та Печерської Лаври стояв перед Йосафатом до самої смерті, яку він прийняв, щоб і Київ зрозумів той час Божих відвідин, і щоб між насліддям св. апостола Андрія і насліддям св. Петра запанувала тривала братерська згода і єдність.
Початок Вільнської реформи датується 1607 роком. Перший її етап - це духовне формування чернечого життя, ініціатором і організатором якого був Рутський, а Кунцевич наповнив його духом східного чернецтва.
Метою цієї реформи було підняти українсько-білоруське чернецтво з глибокого занепаду, в якому воно опинилося наприкінці XVI сторіччя, та реорганізувати його на землях України й Білорусі відповідно до вимог і потреб тодішньої Церкви, головно ж - зробити його носієм та виконавцем Христової ідеї, щоб усі були одно. Оновлення було проведене власними силами в 1607-1617 роках.
З 1617 року почався другий етап - зовнішня реорганізація, яка полягала передусім у вишколенні молодих ченців. Вирішено було відкрити в Битенському монастирі чернечу школу-новіціят. А що серед молодого василіянського чернецтва не було досвідчених провідників духовного життя, то Рутський покликав 1616 року двох ченців богословів з Товариства Ісусового. Тимчасово було припинено приймання нових кандидатів, доки не будуть виховані власні вчителі духовного життя. Цю підготовку проведено на двох однорічних курсах. Перший курс відбувся 1616 року, і брали в ньому участь уже досвідчені ченці вільнської реформи, а другий курс відбувся в 1617 році, в якому було охоплено решту вільнського чернецтва.
Третій етап вільнської реформи розпочався загальним збором - капітулою, що її скликав до Новгородович (поблизу Вільно) митрополит Рутський.
В капітулі брали участь крім митрополита о. архімандрит Йосафат Кунцевич, ігумен й делеґати з усіх п’яти монастирів з Вільно, Битеня, Жировиць, Новгородка та Мінська.
На капітулі ухвалили наступне: а) монастирі становлять одне чернече тіло і дотримуються того самого правила, яке на основі творів св. Василія уклав і проголосив митрополит Рутський; б) монастирями керують обрані настоятелі - ігумени; в) на чолі Конґреґації (митрополит Рутський вважав, що східне чернецтво творить один Чин Святого Василія Великого, тому свою чернечу спільноту вважав тільки конґреґацією, тобто малим згуртуванням) стоїть протоархімандрит, обраний капітулою, з осідком у Вільно, а його обов’язком є відвідини монастирів та нагляд за тим, щоб у них зберігалося чернече правило св. Василія; г) через кожні чотири роки монастирі за посередництвом своїх делеґатів збираються на капітулу та вирішують важливі справи.
Та не спав ворог святого З’єднання, такого милого Богові і якого так прагнув Христос-Чоловіколюбець: "Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони (всі християни) були в нас об’єднані!” (Йо 17:21).
Вертаючись з Москви, в березні 1620 року прибув на Україну нез’єднаний з Апостольським Престолом Єрусалимський патріарх Теофан. Він потай висвятив у Києві нез’єднаних єпископів на ті місцевості, де вже були з’єднані єпископи. Таким чином на українських землях розпочалась нова релігійна боротьба.
Побачивши, які чорні хмари нависли над з’єднаною Церквою, Київський митрополит Йосиф Рутський зрозумів: якщо польський сейм у Варшаві стане на боці нез’єднаних, то це не тільки загрожуватиме подальшому розвиткові церковної єдності, але може спричинити її упадок. Тому як добрий пастир, що ні перед чим не розгублюється, аби тільки рятувати своє стадо, Рутський разом з архієпископом Кунцевичем спішить до Варшави на сейм.
Там нез’єднані, домагаючись потвердження своїх нововисвячених єпископів, закидали з’єднаним, що вони є причиною лиха в народі. На це митрополит Рутський відповів, що непорозуміння в народі спричинив Єрусалимський патріарх, а церковна єдність поширюється серед народу не силою чи підступом, а лише роз’ясненням правди про єдність Христового стада. Митрополит також виявив перед усіма змову проти нього, кажучи: "Сімдесят убивць уже призначено на мене і на моїх єпископів. Хочуть нас прогнати з наших столиць. Але Бога беру за свідка, що скоріше відберуть нам життя, як наші столиці. В католицькому краю, під католицьким королем, наше життя в небезпеці! За що? Тому що ми - католики!”
Цей сміливий виступ митрополита справив у сеймі велике враження. Нез’єднані не знайшли ні слова на свою оборону. Замовкли також усі їхні прихильники, бо король заявив, що готовий радше зректися своєї корони, ніж дозволити безправ’я й кривду супроти з’єднаної Церкви.
Численне духовенство підтвердило його чудодійну силу. Владика Антін Сєлява, наступник Йосафата, на процесі ствердив: "Про чуда цього слуги Божого говорять усюди, їх стверджують публічною присягою”. Юрій Тишкевич, єпископ і комісар цього процесу, прилюдно визнав численні ласки оздоровлення, отримані через дотик до рушника, скропленого кров’ю Йосафата.
Про чуда Йосафата засвідчив передусім Галицький єпископ і помічник Київської митрополії Рафаїл Корсак. Але, може, найбільш зворушливим було зізнання о. Генадія Хмельницького, колишнього Йосафатового сповідника, що свідчив як настоятель Полоцького монастиря, якому було доручено дбати про гріб Йосафата в полоцькій катедрі. Отець Генадій незабаром після смерті Кунцевича важко занедужав, - його тіло було спаралізоване, три роки він не міг встати з постелі. У своїй тяжкій хворобі він з великим довір’ям удався до Йосафата, благаючи допомоги, і був вислуханий. Його раптове одужання - вночі з 27 на 28 вересня 1626 року - ввійшло як одне з п’ятьох чуд до проголошення Йосафата Блаженним, що відбулось у Римі 16 травня 1643 року за Папи Урбана VIII.
До чудес, пов’язаних зі смертю нашого Святого, слід зарахувати передусім нетлінність його тіла, яке, незважаючи на побої і довге перебування у воді, а згодом у відкритій труні, збереглось неушкодженим. Про це говорили свідки-очевидці на першому й другому беатифікаційних процесах - у 1628 і 1637 роках.
Свідчили люди, які щоденно бачили Йосафата за життя, знали докладно риси його обличчя, колір шкіри, уклад тіла тощо. Побачивши його після смерті, і то в обставинах, які не сприяють збереженню, вони ствердили незбагненний контраст між дійсністю і законами природи, пов’язуючи цей факт зі святістю владики.
Нетлінність Йосафатового тіла підтвердила також Апостольська комісія, яка оглянула його тіло 1628 року. Нотарі тоді записали: "Відкривши труну, ми знайшли тіло нетлінним. Можна було добре розпізнати риси людини, не лише рани, але також і синці… Тіло залишилось гнучке…”
Історія нетлінності Йосафатового тіла є переконливим знаком того, що Богові була до вподоби жертва єпископа-пастиря за єдність Христової Церкви, як також доказом того, що Йосафат був насправді людиною Божою і святою. Він прославив Бога всім своїм життям, цілим своїм єством -і душею, і тілом, яке часто морив суворим постом і бичуванням, деколи аж до крові, особливо перед святами. Тому й дістав від Бога незламну силу духа, якою зумів прогнати від себе всяку ворожу силу. Йосафат полюбив Господа всім своїм серцем, усією своєю силою та палав безмежною любов’ю до своїх братів, яким бажав справжнього добра - Божого вподобання. А найбільша радість Бога - це бачити своїх дітей об’єднаними взаємною любов’ю в одній правдивій вірі, тому Йосафат багато молився, невтомно працював і своє життя пожертвував за найважливіше у Христовій Церкві - щоб усі були одно. Він зробив своїм оте превелике прагнення Христа-Чоловіколюбця: "Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, - і буде одне стадо й один пастир!” (Йо 10:16).
Нетлінне тіло св. Йосафата спочивало в соборі св. Софії в Полоцьку до 1653 року, коли церковна влада (перед наступом ворогів) заховала його в невідоме місце.
Дуже цікавий випадок стався в 1650 році, коли мощі св. Йосафата переносили до нового срібного саркофагу подарованого князем Левом Сапігою. Полоцький архієпископ (і водночас Київський митрополит) Антін Сєлява при цій нагоді зробив канонічний (уже третій) огляд мощей Йосафата. Під час вкладання мощей до нового саркофагу рана на голові Йосафата відкрилася, і з неї витекло багато свіжої крові, хоч пройшло вже 27 років після його смерті.
У 1653 році срібний саркофаг з мощами Святого було вивезено з Полоцька у безпечне місце, бо московські війська як союзники гетьмана Богдана Хмельницького ввійшли в кордони Польсько-Литовської держави та захопили Білорусь і Литву.
Наступник митрополита Сєляви, архієпископ Гавриїл Колєнда, впродовж кількох років переховувався з мощами Йосафата по різних місцевостях Білорусі, Литви та Польщі.
1657 року владика Колєнда перевіз мощі Йосафата до Супрасля, що був тоді вільний від шведської і московської навали.
Тут, у Супраслі, мощі Йосафата пробули 10 років (1657-1667). Після цього церковній владі знову вдалося повернути їх до Полоцька. По різних містах і селах вірні радісно вітали св. мощі, а найбільш урочисто зустрічали їх у Жировицях та Вільно.
В Полоцьку мощі св. Йосафата стали причиною великих паломництв, нових чудес і навернень, джерелом ласк і благословення для богомільного народу.
На жаль, через 40 років мощі Йосафата Кунцевича знову були приречені на скитання. їх вивезли а Полоцька, і сюди вони більше не повернулися. Це сталося 1705 року, коли весною москалі зайняли Вітебськ і почали нищити все, що мало зв’язок з Йосафатом і його культом. Незабаром вони підступили й до Полоцька. Цар Петро задумав спалити мощі Йосафата. Це дуже схвилювало полочан, головно ж - василіян, які берегли св. мощі.
Та приятель Отців Василіян литовський канцлер Карло Радивил, що був союзником шведів, допоміг перевезти мощі Йосафата до Білої.
Для збереження мощей Йосафата 1764 року їх було заховано в одному з мурів замку Радивил а. Коли московські війська зайняли Полісся й увійшли до Білої Підляської, о. Лодієвський з кількома вірними у великій таємниці пробралися вночі до замку, відмурували домовину Йосафата і перевезли її до монастиря Отців Василіян у Білій, де заховали в церковній ризниці.
Восени 1765 року, вперше після вивозу мощей Йосафата з Полоцька в 1705 році, на вимогу народу ЇХ було виставлено у Білій для прилюдного вшанування. Народ дуже радів і славив Святого, навіть росіяни вже не чинили більше перешкод для всенародного вшановування мощей Йосафата, деякі ж із них, - як записали літописці, - навіть приходили поглянути на нетлінне тіло Святого і цілували його руку. В одного офіцера, що був напідпитку і почав хулити Йосафата, місцевий московський комендант відібрав зброю і покарав його кількаденним ув’язненням.
Зокрема, великого розголосу набрало нове чудо - оздоровлення цілком сліпого Конрада Кошульки, що за молитвами св. Йосафата раптом прозрів. Це ствердила церковна комісія, доповівши Апостольському Престолові в Римі.
У другій половині XIX сторіччя, зокрема від 1867 року, коли Йосафата було проголошено Святим Вселенської Церкви, мощі Кунцевича стали сіллю в оці ворогам тієї ідеї, за яку Йосафат віддав своє життя, - єдність Церков.
Найбільше боявся мощей Святого царський уряд, для якого св. Йосафат був живим символом вірності і нескореності українсько-білоруських уніатів.
Маючи мощі св. Йосафата, церква Отців Василіян у Білій (Холмська єпархія) стала осередком церковно-духовного життя східних католиків. До гробу Йосафата сотнями й тисячами спішили богомольці. При мощах св. Йосафата відбувались чудесні оздоровлення хворих, навернення грішників, вислуховувалися людські молитви тощо. Біла стала славним відпустовим місцем, головно ж - пристановищем для східних католиків, переслідуваних за вірність Католицькій Церкві.
Але й на цей єдиний острівець Унії в другій половині XIX сторіччя простягнув свою загребущу руку царський деспотизм.
Безпосередньою нагодою до знищення східного католицизму в Холмській єпархії, - як наголошують історики, -стало невдале польське повстання проти Росії в 1863 році. Бажаючи приєднати до себе українців та білорусів у своїй боротьбі проти російських утисків, поляки висунули поміж своїми кличами також релігійно-церковні: "Боремось не тільки за політичну, але й за церковну свободу!”
Повстанці ходили на прощі до мощей св. Йосафата в Білій, купили до церкви велику ікону із зображенням його мучеництва, навіть проголосили його своїм патроном.
Жорстоко придушивши повстання польських патріотів, російська влада ще більше скріпила свою тверду руку можновладця на окупованих землях. Передусім почався активний наступ на останню духовну твердиню уніатів - Холмську єпархію.
28 листопада 1864 року вийшов указ російського царя, жертвою якого стали василіянські монастирі в Холмі, Замості, Люблені та Білій, яку василіяни мусили покинути, а парафію й опіку над мощами св. Йосафата перебрали єпархіальні священики. Це був перший крок до усунення мощей св. Йосафата.
Вороги бажали за всяку ціну сховати мощі священомученика, які після проголошення Йосафата Святим (1867 р.) стали наочним символом Божого благословення для східних католиків. Тому російська влада вирішила силоміць усунути св. мощі від прилюдного вшанування.
Для здійснення цього плану послужив ремонт старої церкви в Білій, що почався весною 1873 року. Парохом тоді був москвофіл Ливчак, що походив з Галичини і належав до групи священиків, які під проводом Маркела Попеля сприяли російському урядові у "возз’єднанні” східних католиків Холмщини й Підляшшя з російським православ’ям.
Ливчак запропонував членам церковного братства, яке опікувалося мощами св. Йосафата, на час віднови церкви перенести домовину до захристії, щоб під час робіт вона не була ушкоджена, одночасно зазначивши, що на це потрібний дозвіл російського губернатора, тому він може допомогти братству укласти текст такого прохання. Члени братства, нічого не підозрюючи, повірили Ливчакові й доручили написати прохання. Натомість Ливчак написав до губернатора іншого листа, а саме, що "парафіяни Білої погодилися на те, щоб мощі Йосафата усунути з церкви і помістити їх у церковному підвалі”.
Губернатор доручив Маркелу Попелю, адміністратору Холмської єпархії, усунути мощі Йосафата з церкви в Білій, до чого той негайно приступив. Від себе він вислав двох священиків-деканів, а губернатор - кількох цивільних урядовців із відділом жандармерії.
Щоб уникнути бунту народу, усунення мощей Йосафата з церкви було призначено на 6 годину ранку. Цей підступний намір виконав посланець Маркела о. Микола Калиновський, який з кількома священиками приступив до престолу, витягнув домовину Йосафата із заглиблення, а потім велів жандармам занести її до церковного підвалу, де за наказом губернатора заглиблення в мурі з домовиною св. Йосафата замурували, засипали піском і сміттям, а вхід до підземелля забили дошками. Діялося це 26 травня 1873 року.
Двома роками пізніше, 1875 року, російський уряд подібним насильницьким чином розправився зі східним католицизмом, що протримався на землях багатостраждальних Холмщини і Підляшшя 270 років (від 1596 року).
Мощі св. Йосафата зазнали такої самої долі, як і Церква, за яку він пролив свою кров. 43 роки вони були замуровані в підвалі церкви у містечку Біла, що на Підляшші. Здавалося, були приречені на повне забуття, бо пам’ять і любов до священомученика Йосафата лишилася хіба в серцях літніх людей, яких з кожним роком ставало щораз менше. І були б вони, може, зовсім зникли, якби не Перша світова війна. Боже Провидіння розпорядилося так, що вдалося віднайти св. мощі.
1915 року під натиском німців московські війська відступили далеко на схід. У перші дні вересня того ж року австрійський військовий старшина Федір Заяць, народний учитель із Золочева, повертався з фронту додому. Дорогою він заночував у господаря Еміліяна Радомінського, від якого довідався, що в Білій заховані мощі св. Йосафата. Старенький чоловік розповів, як ще малим хлопцем носив полуденок своєму батькові-муляреві, який за наказом поліції в 1873 році замурував у церковному підвалі мощі св. Йосафата.
Федір Заяць записав собі ту цінну інформацію й особисто передав її Отцям Василіянам у Львові. В листопаді 1915 року протоігумен о. Платонід Філяс послав до Білої о. Павла Демчука про все довідатися. За допомогою Еміліяна Радомінського 20 листопада 1915 року о. Демчук знайшов те місце, де були замуровані мощі св. Йосафата.
Крім Радомінського, мощі впізнали старі міщани: Домінік НІидловський, Йосафат та Ігнатій Харламповичі, Павло Лещинський, Іван Крась, Ігнатій Целевський та інші, які замолоду власними очима оглядали домовину св. Йосафата в Білій, а через її скляні віконця - і його нетлінне тіло.
Віднайшовши мощі св. Йосафата, протоігумен Філяс і священик Демчук одержали від військових та духовних властей дозволи на перевезення св. мощей в якесь безпечніше місце, бо була загроза, що російські війська повернуться на Холмщину.
Було вирішено перевезти мощі св. Йосафата до Відня, столиці Австрії. Але перед тим їх виставили перед міщанами Білої та околиць для прилюдного вшанування, що тривало два дні. 12 липня 1916 року при багатьох вірних мощі св. Йосафата були відвезені на залізничну станцію в Білій та окремим вагоном, у супроводі о. Павла Демчука, перевезені до Відня, де їх поміщено в українській католицькій церкві св. Варвари.
Першу перевірку мощей св. Йосафата у Відні здійснив 15 вересня 1916 року Станіславівський єпископ Григорій Хомишин у присутності пароха церкви св. Варвари о. д-ра Йосипа Жука і його помічника о. Петра Патрила. Комісія ствердила, що тіло св. Йосафата після 293 років залишилось добре збережене. Написавши офіційний протокол з акту обстеження мощей, вирішила залишити їх у такому стані аж до основного розпізнання, яке за дорученням Апостольської Столиці мала здійснити окрема комісія. Тоді о. протоігумен Платонід Філяс підготував детальну історію мощей св. Йосафата з переписом протоколів попереднього їх огляду і постарався про нову достойну домовину.
Серед цих приготувань прийшла радісна вістка, що в березні 1917 року Галицький митрополит Кир Андрей Шептицький вийшов з російської тюрми. Тоді о. Філяс, головний промотор справи мощей св. Йосафата, вирішив почекати на приїзд Шептицького. Митрополит приїхав до Відня 26 серпня 1917 року, а через три дні, ЗО серпня, відбулось урочисте розпізнання мощей св. Йосафата. Учасників, свідків і гостей, що здійснювали цю офіційну перевірку св. мощей, було 24 особи.
Після лікарсько-анатомічного обстеження мощей св. Йосафата обидва лікарі, д-р Олександр Кляйнмонд і д-р Іван Бережницький, ствердили, що перед ними лежать старі й нетлінні мощі, стан яких докладно збігався з описами й протоколами їх попередніх оглядин у XVII - XVIII сторіччях. Не було ніякого сумніву, що це мощі св. Йосафата, які до 1705 року зберігалися в Полоцьку, а потім упродовж 200 років (1706-1916) у Білій. Це потвердили й інші уповноважені та свідки.
Зберігання мощей св. Йосафата у Відні мало бути тимчасовим. Однак ця тимчасовість тривала понад ЗО років і мала свою історію.
До 1928 року мощі св. Йосафата були поміщені в захристії церкви св. Варвари, за головним вівтарем, звідки їх перенесли до окремої каплиці церкви. Тут мощі нашого Святого були предметом вшанування, передусім чужинців, бо через велику відстань широкі верстви українського народу не мали змоги їх відвідувати. Щойно в останні роки Другої світової війни більша кількість українців мала нагоду поклонитися мощам свого Святого, бо міграційний шлях багатьох з них проходив через Відень.
Коли наприкінці Другої світової війни столицю Австрії сильно бомбардували, мощі св. Йосафата знову опинилися в небезпеці. Тоді їх перетранспортували до німецької римо-католицької церкви св. Роха у Відні. Після закінчення воєнних дій ця церква опинилась під контролем радянських-військ, тому св. мощі для безпеки перевезли до катедри св. Стефана, де примістили в підземеллі і переховували до 1949 року.
Коли мощами св. Йосафата зацікавилися найвищі ватиканські кола, Папа Пій XII просив перевезти їх до Рима. Це важке й небезпечне завдання виконав американський військовий капелан о. Нувер. Він щасливо доставив мощі св. Йосафата до Віденського аеропорту, звідки спеціально замовлений американський військовий літак перевіз їх до Рима. Там мощами опікувався монсеньйор Іван Монтіні, пізніший Папа Павло VI. Вони знаходились в одній з ватиканських каплиць, тому мало хто знав про місце їхнього перебування.
Тільки в лютому 1963 року з дозволу Папи Івана XXIII мощі св. Йосафата винесли для прилюдного вшанування. Саме тоді до Рима з сибірських каторжних таборів прибув Львівський митрополит, страждалець Йосиф Сліпий, який і запропонував помістити мощі св. Йосафата в базиліці св. Петра. Ватикан погодився помістити їх під престолом святого Василія.
25 листопада 1963 року, під час II Вселенського Ватиканського Собору, з участю вже нового Папи Павла VI, Верховного архієпископа Йосифа Сліпого й 17 українських ієрархів, численних отців Собору та всієї української громади Рима мощі нашого святого страдника знову було передано для прилюдного вшанування в найбільшому католицькому храмі, куди з усіх кінців світу щоденно прибувають тисячі прочан.
У лип