Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Початком «роботи» надзвичайної комісії слід вважати виступ Молотова на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932 р. Він поінформував, що зобов’язання України зменшуються на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн. пудів, зокрема по селянському сектору — 261 млн. Інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. І справді, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники, яких кинули на хлібозаготівлі, бачили на власні очі трагізм ситуації. Більшість із них не могла залишитися лише гвинтиком бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК ВКП(б) прямо звинуватив місцеві кадри у саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... стали боятися того, що селяни не здогадаються придержати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть та й здадуть увесь свій хліб на елеватори».

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. Деякі села заносилися на «чорну дошку». В них селяни позбавлялися права на виїзд, і, якщо в селі не було запасів їжі, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике село Гаврилівка Межівського району вимерло повністю, Вербки Павлоградського району — наполовину.

Зимові хлібозаготівлі виссали з колгоспів не тільки нагромаджені з літа невеличкі натуральні фонди, а й навіть жалюгідні рештки зерна в соломі й полові після обмолоту. В потягах і на Станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим родинам.

З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. Отже, Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз із республіки майже всі наявні запаси. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі фактично забрали останній шматок хліба у голодуючих.

В архівах не знайдено документації надзвичайної хлібозаготівельної комісії. Бо її й не було. Молотов, а іноді Каганович, здійснюючи інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а всі письмові постанови щодо «посилення» хлібозаготівель, які вони вважали за необхідне прийняти, йшли під грифом республіканських органів за підписами генерального секретаря ЦК КП(б)У Є. В. Костра, голови Раднаркому УСРР В. Я. Чубаря та ін. Навіть у протоколах засідань політбюро ЦК КП(б)У, які тривали годинами, зафіксовано тільки присутність цих сталінських емісарів.

У продиктованій Молотовим постанові Раднаркому УСРР «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р. містився пункт про застосування «натуральних штрафів». Йшлося про штрафування м’ясом тих колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготівлі, але не мали хліба, щоб розрахуватися з державою. Штрафи мали стягатися за рахунок як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них у кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком.

Сам по собі цей пункт урядової постанови, як і вся вона,— зловісне свідчення варваризації тоталітарної держави за екстремальних умов економічної катастрофи. І все-таки «натуральні штрафи» передбачалися з дозволу області, і тільки м’ясом, без застосування обшуків. У розпорядженні наркомату юстиції УСРР від 25 листопада, де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність «масових трусів». Однак усні вказівки сталінських емісарів важили більше, ніж письмові постанови. Узявши за основу пункт про «натуральні штрафи», місцеві власті поширили їх на всі продовольчі запаси селян. Архівні документи, газети і спогади самих селян свідчать, що в усіх місцевостях України, крім прикордонних, поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів їжі — сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь, фруктової сушки тощо, заготовлених селянами до нового врожаю. Конфіскація подавалася як кара за «куркульський саботаж» хлібозаготівель. Фактично ж це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянських родин. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну комісію очолював Каганович) було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто залишить» ся живим, «уму-розуму» (вислів Косіора), тобто сумлінній праці на державу в громадському господарстві колгоспів.

Те, що відбувалося в Україні у 1933 р., не знайшло жодного відображення в документах офіційних установ. Причина в тому, що Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП (б) У цього періоду слово «голод» не згадується.

Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян призвело холоднокровне рішення Сталіна вилучити з українських селян усі їстівні припаси, а потім оповити голодуючих завісою мовчання, заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості. Щоб перешкодити самочинним втечам величезної маси голодуючих за межі республіки, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ.

Смертність від голоду почалась уже в перший місяць дій молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й за­лишали в установах, лікарнях, на вулицях. Проте Сталін у ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно тільки «харчові труднощі в ряді колгоспів». У промові на Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно-заспокійливо заявив: «В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10—15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становлять близько 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р.— від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом голоду, сягають у 1932—1934 рр. 5 млн. чоловік. Дослідники дійшли до висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в Україні на початку 30-х років. Голод 1933 р.- безсумнівно, найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.