У вербну неділю діти і дорослі збираються на Службу Божу в церквах. У кожного в руках вербові гілочки, які зв’язані стрічкою. Після Літургії, коли священик покропить їх свяченою водою, діти стараються якнайшвидше проковтнути по кілька «котиків» (вербових бруньок). Як кажуть у народі, «щоб горло не боліло». Після Богослужіння всі повертаються додому, і, якщо вдома є такі, що не були в цей день у церкві, то їх «б’ють» свяченою вербою. При цьому той, хто б’є, обов’язково промовляє: «Не я б’ю — шутка б’є, віднині за тиждень буде Великдень!»

Свячену вербу ставлять за образами. Деякі господарі після повернення з церкви садять декілька гілочок на городі. Це, кажуть, сприяє злагоді в родині. В жодному разі не можна її викидати, навіть дрібні гілочки. Колись народні знахарі використовували свячену вербу для приготування цілющих напоїв: від ревматизму, від лихоманки, від головного болю. Свяченою вербою господарі поганяють худобу, коли вперше після зими виганяють на пасовисько. Це роблять для того, щоб нечиста сила не чіплялася до тварин.

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.

Треба сказати, що звичай святити вербу дуже старий, і традиції, які шанували наші предки, збереглися до наших часів. Це гарне і урочисте свято, яке люблять дорослі і діти: адже можна «вдарити» вербовою гілочкою, а у відповідь почути «дякую».

Матеріал підготував Шабанов

Юрій, учень 10-Б класу